Унікальні вітражі душпастирів-мучеників в церкві УГКЦ на Тернопільщині (фото)

1

Вітражі із зображеннями єпископа-мученика Никити Будки, який загинув у радянському таборі в Казахстані, слуги Божого отця Андрія Бандери, якого розстріляли комуністи в Києві, та отця Івана Кипріяна, який загинув у радянському концтаборі з дітьми на Сибірі, встановили у церкві Успіння Пресвятої Богородиці в містечку Козова на Тернопільщині.

Також у храмі на вул. Богдана Хмельницького, 8, є фреска із зображенням отця Йосифа Грицая, якого закатували в тюрмі НКВС у Тернополі. У кожного із вказаних греко-католицьких душпастирів – особлива історія життя і мучеництва.

Іван Кипріян – священик-будитель

Вітраж із зображенням о. Івана Кипріяна – найновіший у церкві Успіння. Його освятив єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Теодор Мартинюк 7 травня 2017 року. Цей вітраж розташований в арці над дверима між притвором та храмом вірних. Загальна його площа становить приблизно 3,5 кв. м. Автор – майстер з Івано-Франківська Ігор Волошин.

Іван Кипріян народився 27 жовтня 1856 р. у Сокалі на Львівщині. Священичі свячення отримав у 1883 р., а в часи національно-визвольних змагань став польовим духівником — капеланом Першого Галицького Корпусу Української Галицької Армії. Під час відступу УГА за Збруч відійшов з вояками на «Велику Україну». Священик козівської парохії Успіння Михайло Забанджала також є капеланом, що наближує постать о. Івана Кипріяна до громади. Але його історія на цьому не завершується.

«Сам подвиг його – смерть, як і життя, легендарні. Він – автор перших підручників з музики у Галичині, громадський діяч, капелан УГА… І ніхто про нього не знає. Знають про подвиг отця Максиміліяна Кольбе, який загинув в концтаборі Аушвіц, зголосившись на смерть замість багатодітного батька, – розповідає о. Василь Баглей із церкви Успіння. – Ми в Україні також маємо багато подібних випадків жертви, але вони поки залишаються невідомими. Знання про них потрібно доносити до людей».

Отож, о. Кипріян був фаховим музикантом і диригентом. Уже у 1880 р. він видав підручник під назвою «Основи музики», у 1882 р. вийшла друком його «Партитура співів церковних і світських», у 1883 р. – «Утреня в святу і велику неділю Пасхи», у 1885 р. – «Підручник початкових відомостей музики і співу». Священик збирав народні пісні, популяризував творчість українських композиторів. Але передусім був душпастирем: у 1904–1914 рр. служив у селі Шум’яч теперішнього Турківського р-ну на Львівщині, а відтак – у селищі Немирів теперішнього Яворівського р-ну тієї ж області.

«Був це великий патріот і народний діяч, що освідомив національно цілу Немирівщину. Був він відомий з різних виступів на вічах у Равщині (околицях Рави-Руської) й сусідніх повітах. Був добрим промовцем. За його старанням започаткували селяни відомий страйк проти дідичів майже у всій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітну платню», – згадував священик Марко Гіль.

Окрім того, отець Кипріян став головою осередку товариства «Просвіта», балотувався до Віденського парламенту. Під час Першої світової війни він, попри російську окупацію Галичини, не покинув парохію і не піддався тиску та не перейшов на російське православ’я. Коли ж Австро-Угорщина розвалилася, то цей священик був одним із тих, хто перейняв владу в Немирові від австрійців в українські руки.

Надалі о. Іван Кипріян став капеланом і про його службу також збереглися спогади.

Капелан українського війська

«Отець Іван Кипріян, це св. п. Капелян УГАрмії, що ділив долю і недолю частин І-го Корпусу, а зокрема 6-ї Равської і 9-ї Угнівсько-Белзької бригад, коли вони залишились у “Чотирикутнику смерти” (в оточенні більшовиків, білогвардійців, поляків і вороже налаштованих румунських військ – прим. авт.) на східноукраїнських землях зимою 1919–1920 рр. В половині грудня 1919 р. він був у Самгородку, коло Козятина (тепер Козятинського-ну Вінницької обл. – прим. ред.), в бригаднім шпиталі тифознохворих…, – передає слова очевидця о. Іван Лебедович у книзі “Полеві духовники УГА: у 45-річчя участи у Визвольних змаганнях”. – Це був той самий о. Кипріян, парох Немирова, що засновував читальні в Равщині, провадив філію “Просвіти” в Немирові, компонував пісні, зорганізував дуту оркестру в Немирові і в часі Сокільського Здвигу з нею дефілював вулицями Львова…».

Про наступні роки життя священика інформації обмаль. Немає її і в ЦДІА у Києві, куди у 2014 році подавала запит Місія «Постуляційний Центр беатифікації УГКЦ». Уже цього, 2017-го, року Місія подала також запит про особу отця в архів МВС Росії. Відповіді поки немає.

За спогадами підхорунжого УГА Василя Жолнярчука, у 1920–1921 рр. о. Кипріян був катехитом матуральних курсів (курсів підготовки на здобуття атестату про середню освіту – прим. авт.) в таборі українців у чеському містечку Ліберці. Натомість автор публікації у № 9 (93) часопису «Голос Христа Чоловіколюбця», який виступив під ініціалами С. Б., написав:

«По трагічній смерті сина Віктора Кипріяна в квітні 1920 р. знайшовся о. Кипріян між тими старшинами УГА, що їм постелився шлях до концентраційних таборів на Сибірі».

Як подав той же автор, о. Кипріян мав табірний №8986 і жив у бараку А-322. Утім, назву самого табору не вказано.

В’язень радянських таборів та опікун дітей

«Цей барак був також призначений для дітей, народжених у таборі. Аж до п’ятого року життя ці діти мали діставати поживу з того, що залишилось у спільній кухні, по роздачі харчів в’язням, а серед таких обставин мало-хто з них міг досягти п’яти років, – писав о. І. Лебедович. – Отець Кипріян був тимчасовим опікуном тих маленьких кандидатів на смерть. Йому було 60 років. Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, зломаний ударом, також був синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі казали, що то була людина, повна любови не тільки для приятелів, але і для своїх ворогів. Ті надзвичайні очі розповідали про його безмежний тягар».

Отець Кипріян опікувався сімдесятьма дітьми, служив для них Літургію на іпровізованому вівтарі, який звів полковник Калядін. Наразі невідомо, ким був останній, але його прізвище може бути підказкою для подальших досліджень. Зокрема, за інформацією статті «Участники белого движения в России – Ка», аж п’ять Калядіних-військовиків були учасниками білогвардійського руху. Вони, вочевидь, вихідці з півдня України або ж із сусідньої Області Війська Донського. Один з них, Іван Калядін був у полоні в більшовиків і в Тульському концтаборі, звідки його звільнили у 1921 р. Він, або, можливо, Леонід Калядін чи ще один їхній однофамілець, ім’я якого невідоме, залишився в Союзі і міг потім працювати в радянських таборах на Сибірі. Натомість Максим Калядін емігрував, а Ізидора Калядіна розстріляли в Керчі у 1920-му. Тож якщо це були родичі, в одного з Калядіних були мотиви допомогти в’язневі-священику з України.

Також греко-католицький священик із Галичини хоронив малих уродженців табору, пише Іван Лебедович. Але одного разу 20 дітей закрили у клітці без даху: їх, згідно з інформацією автора книги «Полеві духовники…», мали розстріляти.

«Вони (діти – прим. ред.) питались за ним. Страшна сніговія лютувала надворі… Вовки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду. Але отець Кипріян постановив піти до загороди, – подає І. Лебедович. – Спершу він клякнув і потонув у кількахвилинній молитві. Тоді казав полковникові Калядінові знищити його престіл, якщо він не вернеться».

Священик сказав «Мир всім» і пішов потайки до дітей. У деяких статтях пишуть, що він взяв із собою власноруч виготовлені з цукру фігурки ангеликів… Отець Іван Кипріян не повернувся. Сніговія тривала чотири дні, а коли завершилася, охорона знайшла його і дітей замерзлими – душпастир тримав за руку хлопчика. Вочевидь, хотів зігріти дитину.

Єпископ Никита Будка, отці Бандера і Грицай

Про отця Кипріяна на десятиліття забули в Україні. Щодо інших вітражів, то про зображених на них мучеників знали і в діаспорі, і на Батьківщині.

Вітражі із зображенням єпископа Никити Будки та отця Бандери у козівській церкві Успіння освятили у 2015-му. Владика Будка народився 7 червня 1877 р. у селі Добромірка теперішнього Збаразького р-ну Тернопільської обл. Він – перший греко-католицький єпископ у Канаді, генеральний вікарій Митрополичої капітули (дорадчого органу при митрополиті – прим. ред.) у Львові, опікун відпустового місця у Зарваниці, в’язень радянських концтаборів. Загинув 28 вересня/1 жовтня 1949 р. у таборі біля Караганди. Згодом комуністи на місці табору і табірного цвинтаря розмістили ферму, щоб затерти сліди. Владику Никиту Будку проголосив священномучеником і блаженним Папа Іван Павло ІІ під час візиту в Україну у 2001 р. До слова, у 1936 р. єпископ Будка візитував парохію в Козовій.

Вітраж із зображенням о. Андрія Бандери у церкві Успіння покликаний берегти пам’ять про греко-католицького священика, який не залишив свою громаду з приходом радянських військ. До того, ж, із Козовою сім’ю отця Бандери пов’язує родинна історія.

«Мама Степана Бандери Мирослава – дружина отця Андрія Бандери, була рідною сестрою їмості отця Івана Чарторийського – пароха нашої церкви Успення. Жінки були з роду Ґлодзінських, який стояв біля витоків “Маслосоюзу” – підприємства-легенди Галичини. Діти отця Андрія неодноразово бували у Козовій», – розповідає о. Василь Баглей.

Сам Андрій Бандера народився 11 грудня 1882 р. у Стрию й отримав священичі свячення у 1906 р. Служив капеланом 9-го полку 3-ї бригали 2-го корпусу УГА і був за Збручем. Повернувшись у 1920 р. до Галичини, він був сільським парохом на Станіславівщині, теперішній Івано-Франківщині. У 1922 р. овдовів і залишився із сімома дітьми – дружина померла від туберкульозу горла.

Отець Бандера підтримував товариство «Просвіта» і кооператив «Сільський господар», усіляко відстоював права вірних і дбав про. Його переслідувала та ув’язнювала польська влада за відправи на могилах Українських Січових Стрільців (1928 р.), за підготовку зустрічі парафіян з митрополитом Андреєм Шептицьким (1930 р.)

Син отця Андрія Бандери Степан став провідником ОУН (Б). Про це знали комуністи, і коли захопили Галичину, почали переслідувати всю родину. Бандерівці у 1940-му декілька разів пропонували священику з дітьми перейти Сян та емігрувати.

«Але від такої пропозиції він відмовився , бо негоже було йому у такий скрутний та небезпечний час залишати своїх парафіян без пастирської опіки. Отець сказав: “Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду”», – читаємо у статті, присвяченій життєпису о. Андрія Бандери на сайті Місії «Постуляційний Центр беатифікації УГКЦ».

Відтак 22 травня 1941 р. о. Бандеру з доньками Мартою-Марією та Оксаною арештували. Їх розділили: батька розстріляли 10 липня у Києві, а доньок відправили на Сибір. Отець Андрій Бандера – Слуга Божий: триває беатифікаційний процес.

Окрім вітражів, у церкві Успіння в Козовій є фреска, писвячена ще одному священику-мученику і Слузі Божому – о. Йосифу Грицаю. Він народився у 1883 р. у селі Киданці теперішнього Збаразького р-ну Тернопільської обл. У 1907 р. отримав священичі свячення. Служив парохом у селах Кам’янки (тепер Підволочиського р-ну Тернопільської обл. – прим. ред.), Староміщина, Заднишівка (обидва приєднані до міста Підволочиськ – прим. ред.), Рудно біля Львова, Колодіївка (тепер Підволочиського р-ну – прим. ред.), Чернихів біля Тернополя. У 1928–1936 роках він служив також адміністратором Тернопільськог деканату. Перші совіти арештували о. Грицая та ув’язнили у Тернопільській тюрмі. Перед окупацією міста нацистами греко-католицького священика замордували – розіп’яли на дверях тюрми.

Ось про яких людей розповідають вітражі та фреска у найстаршій церкві в Козовій. Цей храм збудували у 1885 р. і його освячував ще митрополит Сильвестр Сембратович. Утім, перші згадки про парохію та іншу, давню, церкву Успення в містечку належать до XVII ст. Стара парохія береже пам’ять про минуле, але дбає і про майбутнє.

«Будуємо парафіяльний катехитичний центр на 800 кв. м із залою для зібрань на 100 осіб, спортивним клубом, музеєм Церкви та житлом для священиків», – зазначає о. Василь Баглей.

Володимир Мороз,  Інститут Історії Церкви УКУ

РІСУ

Comments

comments

ПОДЕЛИТЬСЯ